| Опубліковано: Субота 5. липня , 2008 |
|
Практикуючий Фалунь Дафа Китаю
Коли в 1988 році в нас народився син, усі наші друзі та їхні сім'ї радісно поздоровляли нас. Я була безмежно щаслива і старанно піклувалася про дитя. Але воно весь час хворіло. Відтоді, як йому виповнилося сімнадцять днів, його багато разів госпіталізували, і ми часто потрапляли до лікарні.
Однієї ночі, коли йому було всього лиш три роки, у нього почався жар. Ми з чоловіком відвезли його в лікарню. Я сиділа на стільці в коридорі лікарні й вимірювала його температуру. Раптово його очі закотилися. Він перестав дихати, а обличчя стало чорно-фіолетовим. Я почала в паніці кликати лікаря.
Лікар наказала нам негайно перенести дитину у відділення швидкої допомоги.
Моєму синові був поставлений діагноз: епілепсія. Я відчула, ніби мені в серце встромили ніж.
Напади, що супроводжувалися судомами, у мого сина погіршувалися, а я могла тільки плакати.
Спочатку вони уражали тільки його обличчя і шию. Пізніше його руки від зап’ясть теж були уражені, і лікування не допомагало. Всі наші друзі та їхні сім'ї дуже переживали і не знали, як нам допомогти.
Багато відомих експертів обстежували мого сина і давали той сам діагноз: епілепсія. Вони відправляли нас додому і прописували безліч ліків.
Серед медикаментів, прописаних моєму синові, були заспокійливі засоби, після приймання яких він увесь час був млявим і слабим. Проте його стан не поліпшувався, і я безпорадно спостерігала за ним. Я думала, що, напевно, смерть була б найкращим рішенням. Якось я їхала на велосипеді, мій син сидів позаду. Коли ми перетинали вулицю, я навмисне не озиралася назад. Я сподівалася, що станеться аварія, і ми вдвох загинемо. Я почула вищання гальм позаду себе і лайку водія. Мій син сказав: «Мамо, він лає нас». Я не наважилася обернутися, а по моєму обличчі струмком лилися сльози.
У 1995 році мій син поступив у перший клас. Його вчителька завжди скаржилася: «Що відбувається з вашою дитиною? Він не виявляє цікавості абсолютно ні до чого. Він опускає голову на стіл і не хоче її піднімати». Я боялася сказати їй правду. Вона могла б упереджено ставитись до нього, а я не хотіла, щоб однокласники глумилися над ним. Я тільки ковтала сльози.
Зимою 1995 року ми із сином простудилися. Простуда супроводжувалася важким кашлем. Щодня я забирала його зі школи і везла в лікарню. Нам обом робили там уколи від кашлю.
Через 20 днів ми все ще кашляли. 10 лютого 1996 року я відвідала мою двоюрідну сестру, яка працювала в лікарні. На той час вона вже практикувала Фалуньгун.
Вона була щаслива, коли побачила нас. Вона сказала: «Приходите сьогодні ввечері вчитися практиці».
Після обіду ми пішли до неї на роботу, там було місце для вивчення Дафа і виконання вправ. Я була зворушена добротою всіх учнів. Вони посадили мене і мого сина в передній ряд дивитися відео із записом лекцій Учителя. Коли я побачила Вчителя, я відчула себе загубленим дитям, що знайшло батьків. Я була щаслива, схвильована і, разом з тим, мене мучила гіркота образи й біль у серці. У мене не переставали литися сльози.
Того дня Вчитель говорив про лікування хвороб. Я серцем пам'ятаю кожне слово Вчителя. Я думала: «Таке гарне вчення, чому я тільки тепер дізналася про нього?» Я подивилася на мого сина. Він сидів нерухомо і був повністю сконцентрований на лекції. Цього вечора ніхто з нас не кашляв.
Дорогою додому ми відчували легкість у всьому тілі, ніби пливли по повітрі. Ми відчували себе дуже комфортно й приємно.
Наближався китайський Новий рік, але щодня ми й далі відвідували заняття. Для нас курс лекцій був продовжений на два дні. Ми вивчили всі п'ять вправ. Я сказала синові: «Ми тепер практикуємо. Припинімо приймати ці марні ліки. Позбудьмося їх».
Мій син радісно викинув ліки в сміття. Він відчув полегшення.
Відтоді, як мій син почав практикувати Фалунь Дафа, в ньому почали проявлятися чудеса Фа. На другий день практики Вчитель очистив його тіло. Він перестав кашляти. Напади епілепсії зникли.
Його небесне око відкрилося, і під час виконання вправ він міг бачити Вчителя. Він дійсно любив робити вправи. Після закінчення домашнього завдання він виконував вправи. Я могла виконувати сидячу медитацію біля півгодини, а він міг сидіти цілу годину (інколи до 100 хвилин). Після закінчення медитації, як тільки він розпрямляв ноги, він міг відразу ж нормально ходити. Він також став жвавішим і привабливішим. Він у всьому дотримувався слів Учителя:
«Коли його б'ють або лають, він не повинен відповідати тим самим». («Перетворення карми», лекція 4, «Чжуань Фалунь»).
Тому всі викладачі й однокласники любили його. У школі його оцінки завжди були найкращими. Мій дім був повний щастя й сміху. Я така вдячна Вчителеві! Я ніколи не думала, що настануть такі щасливі дні. Бачачи це, майже всі мої родичі почали практикувати Фалунь Дафа.
У 2004 році мій син склав іспити для вступу до середньої школи. У нього були тільки відмінні оцінки, і його прийняли в дуже хорошу середню школу; а торік він поступив у престижний університет. Він талановитий у багатьох напрямках і дуже красивий хлопець, близько 6-ти футів росту. Він завжди й у всьому проявляє праведність, милосердя та упевненість, властиву практикуючим Дафа.
Коли я чую, як люди розповідають про страждання дітей, хворих на епілепсію, із проблемами мозку, про страждання їхніх рідних і близьких, я думаю: «Якби мій син не практикував Фалунь Дафа, він був би таким самим».
Джерело
Ви можете роздруковувати та використовувати весь список статтей, що опубліковані на сайті Clearharmony, але будь-ласка вказуйте джерело.